У цей день ми згадуємо жінку, чия творчість стала частиною нашої ідентичності й продовжує працювати з нами на глибинному рівні — змушує думати, відчувати, переосмислювати себе й країну.
Читайте также: Вірш «Любов, як останній щит»: як поезія Юлі Барви та 11 зірок проговорили четверту воєнну зиму
25 лютого в Україні щороку поєднує два сенси: це і День української жінки, і водночас дата, коли вшановують Лесю Українку. Саме цього дня у 1871 році народилася поетеса, чия любов до України була не декларацією, а внутрішнім стрижнем. На її текстах буквально виросли покоління — від шкільних підручників до дорослого перечитування.
Нижче — 7 поезій Лесі Українки, які часто називають одними з найгарніших. Це, звісно, справа смаку, але є одна спільна риса: вони дають естетичну насолоду й чіпляють емоційно. Деякі рядки, ймовірно, ви й так давно носите в пам’яті.
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) — поетеса, драматургиня, перекладачка, культурна діячка. Її ім’я стало знаком внутрішньої стійкості: тяжка хвороба не зламала її волю ні до письма, ні до боротьби за Україну. У творах, серед яких «Лісова пісня», «Contra spem spero!», «Бояриня», звучать мотиви любові до рідної землі, свободи, сили людського характеру та національної свідомості.
Поезія Лесі Українки як простір сили і спротиву
У віршах Лесі Українки поєднані ліричність, філософія й прямий заклик діяти. Вона не ховається в абстракціях: говорить про біль, неволю, страждання — і одразу шукає відповідь, що з цим робити. Тому її слово досі працює як інструмент підтримки: підживлює віру, формує стійкість, тримає фокус на перемозі.
Далі — добірка текстів, у яких ці мотиви особливо помітні. Придивіться до інтонацій: від громадянського пафосу до дуже тихої, інтимної сповіді.
«Скрізь плач, і стогін, і ридання»: від жалю до дії
Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.
Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.
Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!
Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам воріття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!
***
«Хто вам сказав, що я слабка»: маніфест внутрішньої стійкості
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
А восени… Яка журба,
чи хто цвіте, чи в’яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти –
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.
***
«Contra spem spero!»: формула надії всупереч усьому
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Читайте также: Чому котяча любов до ковбаси нічого не говорить про її якість
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
***
«Надія»: туга за домом і єдина опора
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти, мені всеодно;
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене
Читайте также: Родина Роберта Керрадайна розповіла про його смерть і багаторічну боротьбу з хворобою
