Оксана Черкашина про роботу в Європі, акторство під час війни та справжню красу: «Я звикла ламати табу, а не слідувати їм». ЕКСКЛЮЗИВ

Велика розмова про акторські табу, стандарти краси в кіно та сучасні реалії акторської професії

У час, коли українське кіно та театр переживають непрості, але вкрай важливі трансформації, українські акторки й актори стають не просто митцями — вони перетворюються на голос епохи. Серед них особливо вирізняється Оксана Черкашина — заслужена артистка України, зірка фільму «Клондайк» лауреатка премій «Кіноколо» і «Золота Дзиґа» а також володарка міжнародних нагород. Ексклюзивне інтерв’ю актриси для видання «Хочу!» читайте далі!

Оксана народилася в Харкові та спочатку мріяла пов’язати своє життя з музикою. Однак доля розпорядилася інакше: сьогодні Черкашину знають як талановиту актрису не тільки в Україні, а й за її межами. Вона першою українською акторкою, прийнятою до постійного складу європейського театру, увійшла до списку 50 найсміливіших жінок Польщі, розпочала викладати акторську майстерність у Варшавській кіношколі, але не забула про свою Батьківщину. Зірка продовжує працювати в Україні й пишається тим, що вона українська акторка.

У цій розмові Оксана ділиться тим, що зазвичай лишається за кулісами: своїми початками та перемогами, впливом війни на професію, акторською етикою та баченням справжньої краси. Читайте!

Оксано, сьогодні ви — заслужена артистка України, володарка численних національних і міжнародних нагород. Але з чого все почалося — як ви зрозуміли, що хочете стати актрисою?

Відверто кажучи, в дитинстві я мріяла бути піаністкою. Я добре пам’ятаю відчуття свого тіла від музики й тишу в залі харківської музичної школи імені Лисенка, де люди слухали концерти студентів. Здається, акторство стало для мене природним продовженням цієї чутливості й бажанням говорити з людьми через емоції. Я ціную в собі, що все, що я засвоїла в музиці — ритм, виразність мелодії, внутрішня координація, чуйність і пристрасть — стало основою мого акторства.

Який момент, або проєкт став для вас переломним у кар’єрі? 

От прям коли виросли крила, — то це після «Поганих доріг» Наталі Ворожбит, міжнародного успіху «Клондайку» чи «Левів не віддамо» — польської вистави, після якої я отримала всі найпрестижніші театральні нагороди в Польщі. Але я відчуваю, що переломний проєкт в мене ще попереду.

Ви граєте і в театрі, і в кіно. Де ви почуваєтеся комфортніше — на сцені чи перед камерою?

Найкомфортніше я почуваюся, чесно кажучи, у ліжку. (сміється) От вам складно виступати перед публікою? Мені теж. Просто з роками виробляється толерантність до страху і напруги. І якщо увійти в потік, то напруга стає моїм ресурсом — і на сцені, і перед камерою. 

Ви стали першою українською акторкою, прийнятою до постійної трупи європейського театру — Театру Повшехного у Варшаві. Що для вас означало це запрошення? Як воно вплинуло на ваше життя? 

Вау, нічого собі! Звучить вражаюче. І я дійсно раділа за себе. Це запрошення передусім змінило мою географію, додало успішності та сміливості, але не змінило мого бажання бути українською акторкою і продовжувати працювати в Україні. А найголовніше — розширило уявлення про те, якою може бути акторська свобода. 

Можете розповісти, як сприймають українських акторів у Європі? Чи змінилося ставлення до наших митців після початку повномасштабної війни?

До українських митців і мисткинь сьогодні дуже багато поваги й цікавості. Але найцінніше — коли бачать не лише біль — а й талант, коли не тільки «рятують», але й співпрацюють на рівних, коли не вчать — а вчаться. 

А як змінилася особисто ваша робота від початку повномасштабного вторгнення? Чи стало важче працювати? Чи змінилися гонорари та в який бік?

Буду відвертою. Від початку повномасштабного вторгнення змінилося все — і моя робота теж. Перший рік я відчайдушно поєднувала мистецьку та волонтерську діяльність: адвокацію зброї для України, живе свідчення про війну, промоцію української культури. А потім виникло дуже гостре питання: навіщо я все це роблю, якщо війна не закінчується? Коли ти не залучена в оборону країни, інші дії здаються малозначущими і не вартими зусиль. Але після кризи я змогла знайти сили рухатися далі і робити свій максимум, у згоді зі своєю совістю.

А чи є у вас свої професійні табу? Наприклад, ролі чи персонажі, яких ви ніколи не зіграєте з власних переконань?

Зараз багато говорять про те, хто може грати певні ролі, а хто — ні. Мені здається, це адекватне питання сучасної етики перетинається із самою суттю професії: зіграти переконливо те, чого ти ніколи не переживала. От Гамлет, після радикальної втрати, не сам грає роль принца, а запрошує трупу акторів. Дистанція все-таки потрібна. Роль може бути будь-якою, але якщо історія суперечить моїм цінностям або романтизує те, що потребує рішучої розмови — наприклад, домашнє насилля — я відмовляюся.

І хоч я не завжди можу передбачити результат, інколи жорстко помиляюся, є одне незмінне правило. Коли мене затверджують у будь-який проєкт за кордоном, перше, що я роблю, — питаю, чи немає в касті росіян.

Чим, на вашу думку, відрізняється український кінематограф від європейського?

Я думаю, що різниця в тяглості. Чим розвиненіша демократія і довша історія державних інститутів, тим наповненіший кінематограф. Але не варто забувати про винятки — навіть в автократичних країнах можуть з’являтися великі таланти, як, наприклад, Мохсен Махмальбаф чи Джафар Панахі в Ірані, або Апічапонг Верасетакул з Таїланду.  Їхній талант доводить, що свобода мистецтва не обов’язково залежить від демократії. А от розвинена і потужна індустрія — завжди. 

Ви викладаєте акторську майстерність у Варшавській кіношколі. Які головні поради ви даєте своїм студентам, які прагнуть досягти успіху в цій сфері?

• Не поспішайте мені подобатися — будьте незручними.

• Не шукайте швидкого результату — довіртеся процесу.

• І будьте сміливими.  

Ваша фільмографія налічує доволі складні ролі, пов’язані з війною, травмами, свободою, людською гідністю… Як вам вдається проживати ці історії та при цьому не вигоріти? 

Не повірите, наскільки я інтенсивно готуюся до зйомок, настільки ж інтенсивно змушую себе відпочивати після. Саме змушую, бо ще не зовсім вмію.

Для мене відпочинок — не просто пауза, а свідоме випробування і вміння відновлювати сили, щоб залишатися повною ресурсів для мого приватного життя, передусім. Я не готова пожертвувати якістю свого життя заради ролей — війна і так вже забрала у нас просте, повноцінне проживання життя.

А як саме ви любите відпочивати та відновлювати сили після інтенсивних зйомок?

Люблю прогулянки, дуже люблю ходити містом, довго, без мети, телефону і гугла. Люблю загубитися в місті і знайти дорогу додому. Люблю гуляти в лісі — є ліс у Варшаві, який я знаю в кожному сезоні, слідкую, як змінюється одне й те саме дерево за рік, моє дерево. Люблю і потребую мовчання і тиші. Люблю готувати вечері для моїх друзів і подруг. Люблю читати. 

Розкажіть про свої секрети краси. Можливо, ви маєте певні ранкові чи вечірні ритуали, які допомагають піклуватися про свою зовнішність?

Зазвичай я сплю до останнього, потім, можете уявити, — дуже швидко бігаю по квартирі: зарядка, сніданок, збираюсь на роботу… А ось ввечері намагаюсь трохи побути в тиші, полежати на масажному килимку з голками, розслабитись. Тому про зовнішність я піклуюся з моїм косметологом. Вона, так би мовити, компенсує всі мої безсонні ночі. (сміється) Але намагаюсь все ж таки по можливості підтримувати базові речі — якісний сон, водний баланс і збалансоване харчування.   

Чи присутній спорт, або інша активність у вашому житті? Як підтримуєте своє тіло в формі? 

Звісно. Плавання. Я захоплююсь плаванням. Увесь свій спортивний час я знаходжуся в басейні або сауні. Вода — відновлює та має зцілюючий вплив на мій організм.

Чи змінюються, на вашу думку, стандарти краси у кіно та театрі за останній час? Та чи взагалі існують вони?

В індустрії я часто стикалася з критикою своєї зовнішності. Якось один продюсер навіть порадив мені зробити ринопластику, щоб більше шансів було працювати на телебаченні. Саме тому я знімаюся в якісному фестивальному кіно. (сміється)

Сучасні стандарти краси — це радше фантом. Кіно завжди шукає правду.

Чи вважаєте, що акторка має «підлаштовуватися» під очікування індустрії, чи навпаки — ламати їх?

Чи треба акторці підлаштовуватися під індустрію, чи ламати її? А чому не можна і жити в згоді з індустрією, і залишатися собою, без втрати себе й без боротьби? Коли акторки зможуть робити саме так — ось тоді, на мою думку, справжня феміністична революція відбудеться.

Що для вас означає справжня краса?

Конвенційна краса — це конструкт культури, це міф. А справжня цінність людини зовсім не в тому, щоб відповідати цим міфам. Можна бути некрасивою в цьому сенсі, можна просто бути. 

А ще, нещодавно дивилася документальний фільм про війну, без пафосу, зайвої драматизації і перевантаження сенсорики, де герої демонструють небувалу красу людського духу, дивлячись в обличчя катастрофи. І це була для мене справжня краса сьогодення. Який фільм? «Пісні землі, що повільно горить» Ольги Журби.  

Нагадаємо, що раніше Любава Грєшнова відверто розповіла про схуднення, материнство та стандарти краси в кіно. Не пропустіть нове інтерв’ю актриси!